Королева має право на Депресію (частина 2)

Психолог: Доброго дня, Катю! Рада Вас бачити на консультації.

Катя: Доброго. Нарешті цей день настав!!!!! Як я довго його чекала! Як довго в режимі очікування перебувала моя хвора психіка. І ось сьогодні я їду в психоневрологічний диспансер в м. Черкаси на лікування. Речі зібрані, синок під наглядом, в хороших та надійних руках, і я можу максимально приділити час для свого одужання. Я про це так легко говорю, але мені тяжко всередині, в своїй глибині. Мені так тяжко дається кожен крок. Як же мені тяжко… Я в цьому зізнаюся собі і всім, хто мене оточує. Я сказала про це мамі, яка не до кінця розуміє мій стан. Я сказала про свою слабкість батькові дитини і попросила його, щоб доглянув сина, бо сама не в силах на разі. Я зараз сама як дитина. Він погодився допомогти. Я вдячна йому.
Ранок. А перед ним ніч, яку так тяжко перенесла в очікуванні нового дня. Моя кімната, мій стан, мій ранок. Він був дуже тривожним. Час тягнувся повільно. Я рахувала секунди до 10 години, щоб взяти речі і піти до автостанції на автобус. Мені було дуже зле: в’ялість, сильна тривожність, розсіяні думки. Здавалося, мене щось зупиняє, не дає рухатися до змін на краще, але я поставила собі за мету - доїхати. Було дуже тяжко. У цей момент я відчула, що зараз єдина ціль у моєму житті – дорога до одужання.
На вулиці стояла тепла погода. Я взяла базові речі для себе в мандрівку і свою головну мету – одужати, вирватися з лап чорної діри, щоб в моє життя ввійшло тепле сонце, а в душу - світло. Далі вже було несила так жити в цьому депресивному стані. Моя цілеспрямованість мені допомогла. Речі в одній руці, сумка з документами в другій, і я крокую по дорозі на автостанцію. Крокую з діагнозом – тривожно-депресивний стан. Ніколи не думала, що буду колись переживати такі випробування, такий досвід. Мені здається, що я сплю і скоро прокинуся, і буде та реальність, у якій я жила, творила, працювала, рухалася в певному напрямку. Мабуть, я не туди рухалася…
Весь день був у режимі очікування. На автостанції чекала автобуса. У транспорті сіла за водієм, який для мене впродовж усієї дороги став якорем, опорою. Я дивилася на його спокійне обличчя через люстерко в автобусі і тримала свій стан в балансі. Водій мене зорієнтував, де я маю вийти в Черкасах, а люди, які сиділи поруч, підказали, як добратися до диспансера. Бог завжди поряд через людей. Як же мені зараз потрібні чиясь підтримка, чиясь присутність і просто позитивне відношення та турбота до мене.

Психолог: Катю, можливо, хочете зробити паузу, трішки перепочити? Як себе зараз почуваєте?

Катя: Дякую! Мені стає легше на душі від того, що я можу просто говорити про свій стан. Мені зараз хочеться просто говорити. Мені важливо, що Ви слухаєте. У моєму оточенні зараз дуже мало людей, які будуть слухати так, як Ви. Без осуду, з розумінням. Просто слухати, просто бути поряд. Мені зараз потрібна людяність по відношенню до себе. Хочу просто бути людиною. Більше ніяких соціальних ролей. В мене зараз є дві подруги, з якими ми спілкуємося по телефону і моя хрещена. Ось вони мене дуже підтримують.

Психолог: Від кого Вам ще хочеться підтримки?

Катя: Звичайно від мами мені дуже хочеться. Але це майже не реально. Її слова зараз для мене як ножі в спину. Вона мене засуджує за невдалий шлюб та невдалий вибір мого чоловіка. А мені просто потрібна материнська теплота. Але як вже є….

Психолог: Добре, Катю, продовжуйте далі свою розповідь. Я Вас уважно слухаю. Я з Вами.

Катя: Я потрапила до лікарні. Як тільки я побачила вивіску та переступила поріг диспансера, то відчула, що тут мені нададуть потрібну допомогу. У першому кабінеті я розплакалася, почала просити про допомогу, про те, щоб мене витягнули з того стану. Першим був прийом у лікарки Людмили Іванівни. Приємна жіночка в літах одразу почала розпитувати про особисте життя та надавати професійні коментарі. На прийомі я зрозуміла, що моє життя з самого початку вже було неправильним. Я не жила своїм повним життям, воно скоріше було опосередкованим - почуттям обов’язку до мами. Я почала відчувати в собі зміни, щось нове. Спочатку мене направили до палати, де були три бабусі віком від шістдесяти років. Мені видали білизну і я пішла застеляти ліжко, яке обрала біля вікна. Тут мені було не дуже комфортно. Потім я вийшла в коридор і переглянула інші пару палат Мені сподобалася палата №5, яка була вільною. Не довго думаючи, я перейшла сюди. Ця палата стала на два тижні моїм храмом для одужання. Така собі диспансерна відпустка))
Незабаром призначили лікування. Виписали чотири уколи, вітаміни, які будуть чергуватися кожного дня та таблетки. Випила таблетку Відчула, що стало ліпше. Уколи почнуть давати завтра. Один із головних факторів на цей момент – я не чую мами з її вічними проблемами. Я залишилася наодинці сама з собою. Другий важливий фактор – мій синок під наглядом батька, у безпеці. Зголодніла. На кухні мені дали супу з обіду і я поїла в їдальні. Під час смакування супу я помітила з вікна гарний краєвид на річку. Це був Дніпро. Ріка мене спокушала і пробуджувала нестримне бажання піти до неї на побачення. Розпитала у персоналу маршрут, і моя мотивація перемогла мою стомленість з дороги та хворобливість моєї психіки. Я дійшла до чарівного парку. Біля нього було чимало людей, які наперебій фотографувалися біля сакур, що вишикувалися в ряд. Мене манила вода. Я прямувала по курсу. Коли я підійшла до води, то була просто шокована почуттями, що переповнювали мій стан, новизною, яка поступово проникала в нову главу мого життя. Довго милувалася краєвидами, мов зачарована. Було таке відчуття, що можу тут стояти вічно. Мені зараз це було потрібно як повітря. Світла сторона мого одужання почала діяти. Я зрозуміла, що на період мого лікування цей парк стане моїм антидепресантом. Аж тут відчула голод. І це дуже важливо! Голод – найважливіший індикатор мого одужання. Мені хочеться їсти, а значить, я оживаю. З’їла морозиво і йогурт. Тривоги немає. Відчуваю в голові пульс. Ліки дають про себе знати. Відчуваю, що щось хочеться робити. І це також не менш важливий індикатор одужання. Сили потихеньку прибувають в моє тіло, наповнюють мою свідомість, моє дороге життя. Мені знову дискомфортно через дрібні побутові моменти. Немає нормальних умов, щоб помитися. Але добре, що палата сонячна і нове ліжко. Сам вигляд кімнати не зовсім мотивує одужувати. Я б повісила на стінах якісь картини, розфарбувала б стіни, наприклад, у персиковий. Хотілося б помитися, але тут холодна вода. Добре, що я взяла з собою вологі серветки, щоб підтримувати гігієну, прокладки на кожен день та антиперспирант. Але, зараз це не найголовніше. Я хочу одужати. Вернутися до себе самої, до своє сутності, до своєї природи. Я хочу швидше вилікуватися. Щоб змінити своє життя. Хоча, воно вже міняється. Хочу оновити манікюр. Також хочу пофарбуватися, ще, можливо, зробити нову зачіску Я відчуваю ще моральну тяжкість. Але відчуваю і легкість. Я вже починаю мріяти і це надихає. Це крок вперед.

Пам’ятка

Важливо звертати увагу на своє пробудження. До чого виникає навіть мікроскопічний інтерес. І йти назустріч інтуїції. Важливо відслідковувати, куди хочеться рухатися, що хочеться робити чи не робити, що хочеться їсти, з ким хочеться проводити час, спілкуватися. Прислухатися до себе – це турбота про себе. Це дати волю, добро на прояв своєї внутрішньої дитини. В депресивному стані важливо вчитися бути для себе в першу чергу Батьком та Мамою, які потурбуються та проявлять любов, прийняття всього, що буде відбуватися певний період. Важливо ділитися наболілим чи вести щоденник думок, почуттів. Саме він може стати другом, якого може не бути з якоїсь причини в житті, на момент проживання депресивного стану. Навіть маленька ціль може перетворити хаос та темноту життя в початок Світла. Все, що може мотивувати рухатися вперед, може стати ціллю на цей період одужання.

Королева має право на Депресію (частина 1)

Автор: Павлик Ольга
Instagram Ольги: https://www.instagram.com/olga_6oleksuk